Після 32 років практичної лікарської праці доцент кафедри хірургічної стоматології Леонід Скакун вирішив присвятити себе ще й викладацькій діяльності. Як зізнається сам, передусім тому, що справді має чим поділитися із сучасною генерацією майбутніх медиків.
Сьогодні Леонід Миколайович – талановитий випускник другого покоління, відомий науковець, висококваліфікований клініцист-хірург-онколог і досвідчений педагог – гість нашої «Вітальні».
«Зростав в атмосфері любові»
– Сім’я, в якій ми народилися та зростаємо, закладає фундамент усього нашого життя. Який у вас цей фундамент?
– Міцний! У нас була дуже дружня сім’я. «Галочка», – тато завжди звертався до мами лише так. Батьки надзвичайно любили одне одного, і ми з братом у такій атмосфері зростали.
Як відомо, мій батько Микола Петрович Скакун – один з фундаторів Тернопільського медичного інституту, доктор медичних наук, професор, багаторічний завідувач кафедри фармакології, заслужений діяч вищої школи. Після закінчення Львівського медичного інституту (нині – Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького) він працював там лаборантом, асистентом, згодом – доцентом на кафедрі фармакології. Коли 1957 року відкрили Тернопільський медичний інститут, подав свою кандидатуру на конкурс і був обраний завідувачем кафедри фармакології. Через два роки після того, як почав працювати в Тернополі, захистив докторську дисертацію.
Батько – уродженець Вінниччини, із сім’ї сільських інтелігентів, учителів. На жаль, мій дідусь прожив недовго, 1930 року помер від туберкульозу, сухоти тоді косили багато людей. Бабуся Зінаїда Антонівна, вчителька початкових класів, вийшла рано на пенсію. В неї самої був туберкульоз очей, вона погано бачила, проте прожила до 92 років. Жила сама, тримала в порядку хату, господарство. Я часто до бабусі приїжджав, особливо, коли був студентом. Допомагав дрова нарубати, садочок почистити, пліт поправити, вишні зібрати… Бабуся розповідала мені цікаві речі про сільське життя, як люди колись жили. Саме вона навчила мене, що у селі обов’язково треба привітатися з кожною людиною, яку зустрінеш. Чому? Люди у селі один одного дуже мало бачили, постійно були в роботі, в полях, тож такі зустрічі та вітання були виявом особливої пошани.
Мама Галина Кирилівна – з Черкащини, батьківщини Шевченка. Колись батьки влаштували нам з братом таку екскурсію: дорогою у гості до бабусі ми об’їздили села Тарасового дитинства.
Дідусь по маминій лінії теж помер рано. Він був священником і загинув десь у північних таборах у часи, коли Сталін на початку 1930-их років взявся активно винищувати духовенство. Бабуся Надія Єфремівна працювала кухаркою на цукровому заводі, завдяки чому 1933 року в їхній родині ніхто не помер від голоду. Цукровий завод був режимним об’єктом, там цілодобово перебувала охорона. Окрім приготування їжі для робітників, на кухні пекли хліб. Оскільки бабця працювала на кухні, то мала доступ до харчів. Вона розрізала буханець хліба поздовж, клала його під груди, щільно обмотувала, притискала одягом і так виносила. Була впевнена в тому, що охоронці знали про те, що вона виносить, як відали й те, що на Надю вдома чекає велика сім’я, яка без того буханця хліба вимре. Але по шматочку хліба роздавала кожному – і так до наступного дня перебували. Не здав бабусю ніхто.
А ще, не знаючи нотної грамоти, бабуся з мамою чудово грали на бандурі. Мама ще й співала. У них навіть був дует, який запрошували виступати.
Після війни мама поїхала до Львова, де закінчила зуболікарську школу, вечірню школу робочої молоді, згодом вступила до Львівського медичного інституту. Коли ми переїхали до Тернополя 1957 року, вона ще два роки навчалася там, адже в нас такого курсу не було. Пригадую, що в той період мама додому приїжджала лише на неділю.
– Пам’ятаєте переїзд до Тернополя?
– Так, мені тоді вже виповнилося п’ять років і я себе з цього віку вже чітко пам’ятаю. Часто ще цілком маленьким хлопчиком бігав на кафедру до батька, навіть своїх друзів туди приводив.
Дитинство моє було не босоногим (усміхається). На мені завжди були шкіряні сандалики, бо всілякі тапочки не трималися, тиждень-два – і до побачення. А в тих сандаликах можна було ціле літо пробігати. Бігати було де! Ми мешкали в будинку на Театральному майдані, де праворуч – біологічний корпус, ліворуч – театр, близько озеро. Дуже добре пам’ятаю, що на території третьої школи ще не було спортивного комплексу, хіба невеличке футбольне поле. Ми з ранку до вечора бігали на тому полі. Ходили також з друзями на риболовлю. Гонили часто довкола Тернополя. Якось навіть біля залізниці неподалік так званого шостого магазину знайшли неушкоджений артилерійський снаряд, що важив майже 10 кілограмів. І ми, дітиська, ледве притягнули його у середмістя, здали черговому офіцеру військової частини, що розташована нині поруч з фармацевтичним факультетом. Щастя, що не розірвався!
Дуже любили гратися в археологічні пошуки. Хоча іноді це й не гра була. Під пологовим будинком, що на тодішній вул. Суворова, з боку, де колись був літній кінотеатр, залишився шматочок міської фортечної стіни. Коли на території пологового копали рів, я особисто знайшов у стінці траншеї турецьку рушницю (згодом це підтвердив науковий працівник краєзнавчого музею) без прикладу – ще ген-ген з якого часу вона в землі лежала.
Товаришував я з хлопцями, більшість з яких були дітьми працівників нашого медінституту. Коли створювався виш, то майже весь будинок, де мешкали ми, був заселений працівниками, яких прийняли сюди на роботу.
У батьків теж було багато друзів. Коли ми переїжджали до Тернополя, вони нікого тут не знали, але дуже швидко «обросли» добрими приятелями. Причому не лише з медичної сфери, а з цілком різних: і з владних кіл, і судді, і адвокати, і, звісно, лікарі. Людей вабило до моїх батьків. Гадаю, передусім тому, що вони були приязні з усіма без винятку, а ще – дуже легкі на підйом. З ними було цікаво. Тільки з’явилися гриби – поїхали, риболовля – поїхали. Пригадую, ми їздили рибалити з першим ректором Петром Омеляновичем Огієм. Він більше був рибаловом-теоретиком, а батько – практик, знав місця, де клює, відчував їх. Тато обожнював риболовлю! Міг пів ночі просидіти на човні. На світанку повертався з 2-3 щуками або судаками, переодягався, легко снідав – і на роботу в інститут. Його захоплення передалося й мені.
Батьки обожнювали мандрівки. Ми об’їхали з ними всю Одещину, Крим, Карпати, Кавказ, Прибалтику. Дуже запам’яталося, як одного разу приїхали у Севастополь пізно ввечері, батьки поставили машину й заночували просто неба в місті, біля панорами оборони Севастополя. Ми з братом в автівці, а батьки розстелили надувні матраци на асфальті й так спали. А скільки ночей, мандруючи Україною, ми провели в скиртах соломи (сміється).
«З молодших класів зрозумів, що піду в медицину»
– Свої шкільні роки згадуєте із задоволенням?
– Навчався у середній школі №4, яка з 1987 року стала ТЗОШ № 5 з поглибленим вивченням іноземної мови. Тут вчився я, мої діти, хоча ми тоді жили на вул. Чалдаєва, що на масиві «Сонячний», і доїжджати іноді було дуже непросто. Тепер у цій школі навчаються двоє моїх онуків.
Я прийшов до школи 1959 року, саме тоді, коли третій поверх добудували. Чітко пригадую, як на моїй першій святковій шкільній лінійці дякували будівельникам.
Учився добре, очолював піонерську організацію в класі, відвідував драматичний та фотогурток, грав у баскетбол, ходив на боротьбу, грав на баяні, щоправда, недовго, бо не мав до цього хисту (усміхається). Крім того, звичайно, активно ходили з класом в театр, кіно, вибиралися на природу, їздили до Львова, Києва. Шкільне життя було дуже насиченим, на місці не сидів, займався всім, чим лише можна було, як і більшість школярів у ті часи. Особливо запам’яталися спортивні змагання між школами. Я активно займався спортом, був кандидатом у майстри спорту з кульової стрільби, виступав за збірну області. Через це навіть не був на своєму випускному вечорі, бо того дня поїхали на змагання до Києва.
– Шкодували, що так склалося?
– Шкода й досі.
– Коли вирішили, що хочете пов’язати власне життя з медициною?
– Уже з молодших класів я зрозумів, що піду в медицину. У старших класах це переконання лише зміцнилося. Вплинули на нього, звичайно, передусім розмови батьків, їхніх друзів. Я ж буквально виріс на кафедрі у батька (усміхається), з малих літ постійно був у медичному інституті, тож про щось інше вже й не думав. З напрямком ще тоді не визначився, але точно знав, що медицина – це моє.
Батько на мене дуже вплинув як у виборі професії, так і у формуванні особистості. Скажімо, як і він, я людина сумлінна. Не може бути, щоб я чогось безпідставно не виконав, якщо пообіцяв. Хіба вже складуться такі обставини, що від мене не залежать, та це трапляється вкрай рідко. Батька досі ніхто не перевершив за кількістю кандидатів і докторів медичних наук, які він підготував. Їх понад 40! Те, що я й моя мама не увійшли до цього списку, – зрозуміло, бо то родина (усміхається). Нині на кафедрі фармакології працює багато його учнів. Тато натхненно займався наукою, постійно писав книжки, монографії. Звичайно, приклад батька не міг не впливати на моє становлення.
Мама – акушерка-гінекологиня в пологовому, згодом асистентка кафедри акушерства та гінекології. Це постійні чергування, виклики на роботу посеред ночі. Я зростав у цій атмосфері, вона була моєю рідною, тож куди ще міг податися, крім медицини?
«Під час першого відвідування операційної… знепритомнів»
– Навчатися в інституті було важко?
– Училися регулярно, систематично, тому й не було важко. Щоб хтось прийшов на заняття без підготовки? Такого просто бути не могло! Для того й вступали, щоб навчитися професії.
Закінчивши перший семестр, я ще навіть жодного разу не був в операційній. Попросив маму взяти мене. Саме наступного дня був запланований кесарський розтин. Прийшов я, дали мені халат, бахіли, все, що потрібно. На операції були присутні студенти старших курсів. Мене пропустили вперед. Я подивився на операційну рану й… знепритомнів. Студенти схопили мене, винесли, поклали на кушетку перед операційною. Якась акушерка відкоркувала пляшку з нашатирним спиртом – і відразу мені під ніс. Я різко вдихнув випари нашатирного спирту й у мене почалися судоми! Ось такий мій перший досвід в операційній.
– Поділіться ще найяскравішими спогадами про студентське життя.
– Після першого курсу мене як професорську дитину (усміхається) дуже потягнуло на романтику. І я записався в трудовий загін у зернорадгосп «Вікторовський» Кустанайської області, що в Казахстані, на цілину. Поїхав туди не за довгим рублем, як мовиться, а щоб вирватися з-під опіки батьків. Зі мною вчилося дуже багато студентів, які були після служби в армії, після медичного училища, роботи в Сибіру. На курсі були капітан і старші лейтенанти медичної служби, лейтенанти, хтось навіть мав двох дітей. А мені – 18 років. І я теж хотів бути самостійним і дорослим, як інші!
Чотири дні поїздом ми їхали до Кустаная, потім автобусом ще кілька годин до радгоспу. Трудову діяльність у степу почали з того, що розбирали саманні будиночки в робочому поселенні за 30 кілометрів від основної бази, щоб перенести їх в інше місце. Так працювали впродовж десяти днів. Їдемо степом швидко автобусом, а за нами весь час джейрани біжать. Красиво!
Добряче попрацював я у студентські роки й у рідному краї. Багато років тому нашому інституту виділили ділянку землі за 100 км від Тернополя, біля села Більче-Золоте, на мальовничому березі річки Серет. Студенти допомагали майстрам будувати там спортивно-оздоровчий табір, який згодом назвали «Берізка». Я працював різноробочим, косив траву, рубав дрова на кухні, а у вільний час насолоджувався риболовлею. І тепер їжджу туди щороку. Батько теж там своє місце ловлі мав, для нього спіймати 4-5-кілограмового коропа – то була звична справа.
Другий курс запам’ятався поїздкою за кордон – до Чехословаччини. Як нас перевіряли тоді, які бесіди проводили! Один комсомольський начальник, інший… А перевірки на кордоні були досить жорсткі.
Після третього курсу почалися нічні чергування в ургентній клініці – це було обов’язково, особливо для хлопців, дівчат мало залучали. Тоді ж – перші участі в операціях. На 5-ому курсі вже навіть самостійно зробив дві апендектомії, звичайно, під наглядом чергового хірурга.
– Хто вплинув на ваш вибір напрямку в професії?
– Десь на екваторі навчання в інституті зрозумів, що мене вабить лише хірургія. Хто був для мене зразком у цій галузі? Насамперед професор Юрій Теофілович Коморовський – наш фундатор у хірургії. Юрій Теофілович жив у квартирі над нами. Дуже цікава особистість, академічний, інтелігентний. Вплинули також Йосип Юліанович Корчинський та Віталій Сергійович Курко. Спілкуючись зі студентами, я навіть трошки наслідую стиль занять Віталія Сергійовича: десь пожартую, щось поясню їм дуже простою мовою, наведу приклади з життя, щоб краще запам’яталося.
– До слова, нинішнє покоління студентів надихає до праці?
– Розумні діти надихають. Дуже люблю, коли студенти починають ставити мені запитання за темою заняття. Разом знаходимо відповіді. Тоді кажу їм: «Як чудово, що зійшлися думки двох вчених – мої та ваші». Я прийшов з практичної медицини у викладацьку діяльність 2007 року за згоди тодішнього ректора Леоніда Якимовича Ковальчука. Вирішив взятися за цю справу, адже маю чим поділитися, за 32 роки лікарської практики надбав багато. Прийшов у наш виш зі своєю навчальною кімнатою, яку сам обладнав в онкодиспансері. Щойно була можливість, брав студентів в операційну. Вчу їх, що онкологію треба знати і для майбутньої практичної роботи, і для себе, адже щодня про те, що вони хворі на рак, дізнаються 450 українців. Надзвичайно мені приємно, коли медсестри та санітарки нашого операційного відділення кажуть: «Леоніде Миколайовичу, ваші діти – найчемніші».
«Уперше привіз до Тернополя деякі новітні операції»
– Як складався ваш шлях після закінчення вишу? Чому ви не пішли в абдомінальну хірургію, яку найбільше вивчали?
– Складалося в мене все не надто просто, зате цікаво. Ви бачили колись дітей чи онуків професорів, які після закінчення вишу їдуть на роботу за розподілом у село? То ми (усміхається). Після інституту я на якийсь час поїхав у село, як згодом і мої діти.
Отож, коли дійшла справа до розподілу – тут не було жодного хірургічного місця. Можна, звісно, без проблем поїхати на Далекий Схід, у Хабаровськ… Їхати світ за очі не мав бажання, та хірургом я все одно хотів бути! Врешті-решт, батько порадився із завідувачем кафедри отоларингології, професором Іваном Артемовичем Яшаном, доброю, чуйною людиною. Так упродовж 10 місяців я пройшов інтернатуру в напрямку отоларингології в професора І.А. Яшана. Зробив за цей період 120 операцій! Практично не виходив з операційної. Впродовж усього життя на втомлююся дякувати Івану Артемовичу за цей досвід. Перша друкована наукова робота на тему посттравматичної холестеатоми зовнішнього слухового проходу в мене вийшла саме під його керівництвом.
Після закінчення інтернатури я за розподілом отримав скерування у смт. Вишнівець. Став лор-лікарем поліклініки Вишнівецької районної лікарні №2 Збаразького району. Працював там до листопада. Робота яка була? Зранку приходив на прийом, один-троє пацієнтів, а після 12-ої виходив і доводилося шукати собі заняття. Зробив там лише єдину операцію. Не наважувалися люди (сміється), казали: та то лікар лише приїхав з Тернополя, хочеш, щоб твоя дитина була першою прооперована?
Не було там професійного розвитку для мене. Що ж робити далі? А далі я прийшов у хірургічну стоматологію, яку вивчав в інституті. В обласній лікарні почав працювати під керівництвом нашого тодішнього ректора Івана Ілліча Гетьмана, знаного спеціаліста в галузі хірургічної стоматології. Місяць спостерігав, як він робить операції. Іван Ілліч був чудовим хірургом, діагностом. Він досить красиво оперував, плавно, культурно, філігранно. Дуже багато мене навчив, завдяки чому я вісім років працював в обласній лікарні черепно-лицевим хірургом. Потім відчув, що немає куди зростати мені далі.
Коли перейшов в онкодиспансер, зрозумів, що там справжня чоловіча робота – операції надзвичайно серйозні, є де розвиватися. Ще пів року працював міським онкологом, був на прийомі й водночас працював у відділенні та операційній. Потім перейшов безпосередньо в стаціонар. Кілька років був головою профспілкового комітету онкологічного диспансеру.
Протягом цього періоду їздив на курси підвищення кваліфікації, що в ті часи тривали по 1,5-2 місяці. Із величезним задоволенням їздив, адже чув і бачив багато цікавого! Саме завдяки таким курсам привіз деякі новітні операції до Тернополя, раніше в нас їх не робили.
Зокрема, у 1980-их роках мені пощастило двічі побувати в Москві. Спочатку в Інституті удосконалення лікарів, де на базі 67-ої міської лікарні було величезне лор-онковідділення, там дуже багато нового побачив. Це клініка тоді відомого професора Полозова, де ближче познайомився з нашим краянином, почесним професором нашого університету, онкоотоларингологом, доктором медичних наук, професором Василем Федоровичем Антонівим, бачив його операції на шиї. Він запрошував мене до себе в Москву, щоб я працював над докторською дисертацією. Приємна хороша людина, допомагав мені згодом у публікації наукових статей. Я навіть зустрічався з ним у його рідній хаті на Підволочищині, познайомився з рідними братами. Після 2014-ого бачилися, на жаль, лише раз – під час святкування 60-річчя ТНМУ 2017-ого року.
– Який випадок з практики вразив вас найбільше?
– В онкології траплялися різні неординарні випадки. Скажімо, була величезна злоякісна пухлина на обличчі в одного дідуся, якого я прооперував, як мовиться, малою кров’ю, застосував новий метод пластичного закриття післяопераційної рани великих розмірів, згодом отримав патент України на корисну модель. Пацієнту було тоді 82 роки, він прожив ще чотири. Таких великих пухлин я більше не бачив.
Але найбільше мене вразив випадок ще під час проходження інтернатури. Була тоді в нас така служба, як санавіація. І ось Йосипа Юліановича Корчинського, асистента кафедри госпітальної хірургії, викликали в Ланівці до хлопчика 8-9 років. Такий гарненький пухкенький хлопчик, світле волоссячко – як ангелятка малюють. Грався біля діда, який працював з механічною січкарнею. Хлопчик несподівано підійшов, і його ручкою від січкарні сильно вдарило в живіт. Болить і болить живіт, болить і болить. Батьки завезли дитину в лікарню. Після огляду дитини встановлено діагноз – гострий живіт. На операційному столі після лапаратомії відкрилася невтішна картина – дванадцятипалу кишку ніби хто розсік поперек і розгорнув – в черевну порожнину виділився шлунковий і кишковий вміст, і, звісно, жовч. Йосип Юліанович прооперував дитину, поставили дренажі – та все ж дитина померла від перитоніту. Очевидно, дитина під час травми була розслабленою, тому й стався такий розрив кишки. Досі стоїть той хлопчик перед очима, ця кишка… Таке не можна забути ніколи.
– Розкажіть про ваші наукові уподобання та досягнення.
– Свої наукові дослідження я розпочав ще студентом, навчаючись на шостому курсі. Всі нормальні молоді хлопці зустрічаються з дівчиною та йдуть у кав’ярню, гуляють у парку. Знаєте, де я зустрічався зі своєю майбутньою дружиною? Біля нашого адмінкорпусу, потім заходили всередину, повертали ліворуч і спускалися туди, де тепер кафе. Там були кімнати кафедр, де тримали піддослідних щурів. Тема моєї дисертації – «Вплив гіпокінезії на жовчоутворення та перекисне окислення ліпідів у печінці». В чому суть? Людина колись постійно бігала: або вона за мамонтом, або потім мамонт за нею (сміється). Нині ж ми скрізь сидимо: вдома, на роботі, в машині. А як працює наша печінка в малорухомих станах, а якщо ця печінка ще й хвора? Ось відповісти на ці запитання мені й допомагали мої піддослідні. Одномоментно до 40 щурів сиділи в клітках, де майже не рухалися, я поробив їм індивідуальні годівнички, щоб їли й пили. Ще й, коли було холодно, вкривав. Виконував усі умови для максимальної чистоти експерименту. Потім вводили препарати, що викликали запалення печінки. Так з пів року я спостерігав, щоденно годував кожного щура окремо. Був такий період, коли понад 40 днів поспіль не міг нікуди відлучитися, навіть на свою улюблену риболовлю.
Після закінчення інституту я трохи відійшов від досліджень, зайнявся працею в обласній лікарні. Та батько спонукав мене таки довершити роботу. Так 1981-ого року я вступив до заочної аспірантури на кафедрі нормальної фізіології Львівського державного медичного інституту з майже завершеною кандидатською роботою та достроково успішно захистився. Саме 17 січня, у день свого народження.
Нині до моїх наукових досліджень та сфери наукових інтересів належать: діагностика та хірургічне лікування доброякісних і злоякісних пухлин голови та шиї, пластичне усунення післяопераційних дефектів голови та шиї, епідеміологія злоякісних пухлин, вплив коморбідних станів на виживаність хворих на рак гортані.
Автор і співавтор 26 навчально-методичних і наукових публікацій, серед яких – один патент України на корисну модель, свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір, три навчальних посібники (один – англійською мовою). Готується наступний посібник.
«Пишаюся дітьми та онуками»
– Що додає вам наснаги в житті?
– Сім’я тримає мене на білому світі. І бажання максимально допомогти людям, особливо нужденним і хворим.
– Радієте, що ваші діти теж обрали медицину?
– Радію, що обрали собі роботу до душі. Моя дружина Людмила Миколаївна також медичка, працює гематологинею в обласній поліклініці. Двоє дітей закінчили ТНМУ, як і їхній тато та мама, з відзнакою. Син Костянтин упродовж усього навчання отримував президентську стипендію, він – стоматолог. Донька Аліна планувала стати анестезіологинею, під час проходження інтернатури їздила в Лондон, упродовж 40 днів була там на практиці. Після закінчення працювала в Ланівцях, та не захотіла там залишатися. Потім вирішила здійснити свою давню мрію – перекваліфікуватися у дерматовенерологиню та косметологиню, навчалася у Львові. Нині діти користуються великим популярністю й пошаною серед клієнтів і клінік, як кажуть, розриваються між кабінетами. Звичайно, мене це тішить. Тим більше, що вони постійно вдосконалюють свої знання та вміння на різних курсах.
Тішуся онуками. Ілля – майбутній футболіст. Євочка вже з трьох рочків пробує себе як модель і їй це чудово вдається. Неодноразово її фотопортрети з’являлися на білбордах у Тернополі, на сторінках глянцевих журналів. Обоє успішно навчаються. Півтора року тому в нас ще з’явилося маленьке диво Емілія, яке нині вже швидко бігає по квартирі та починає лопотати. Пишаюся своїми дітьми та онуками!
– Маєте місце, де відпочиваєте душею?
– Як уже згадував, у Більче-Золотому. Дивовижне місце. Дністровський каньйон річки Серет. Риболовля тут завжди чудова. До ковіду брав туди всю нашу родину. Нині обов’язково їжджу з травня до серпня двічі-тричі за літо, по 4-5 днів відпочиваю душею й тілом. Ніколи не беру із собою навіть краплі алкоголю. Сідаю на сходи дерев’яного будиночка – й просто дивлюся, як хмари чіпляються за ліс на горі. Їжджу також на риболовлю у Горішній Івачів, Малашівці, Буцнів. Роками на запрошення добрих людей відпочиваю у селі Дністрове, що в колишньому Борщівському районі. В моєму розпорядженні окрема хата з холодильником і кілометри берегів сивочолого Дністра. Раніше дуже захоплювався полюванням, серед трофеїв маю чотири диких кабани, лисиці та, звісно, зайців. На жаль, під час зимового полювання на зайців зламав ногу, то тепер на полювання дуже не поїздиш, але на рибаловлю – обов’язково. Риболовля для мене не для того, щоб привезти додому білкової маси, я піду в рибний магазин і куплю її собі. А для того, щоб посидіти, відпочити, з якимось розумним сільським інтелігентним дядьком поговорити. Не кожен день таке буває. То особлива насолода для душі.
– Якби ви обрали не медицину, то, можливо, були б…
– Напевно, міг би стати хорошим адвокатом. Я вмію говорити на теми, в яких розбираюся, зі мною важко сперечатися (усміхається), можу переконати будь-кого. Щоправда, в жодному випадку не виправдовував би вбивць, ґвалтівників, злодіїв, таких я не зміг би захищати.
Охоронцем лісу хотів би бути, вийшовши на пенсію (усміхається). Щоб мені дали ділянку лісу, а я просто ходив та охороняв його, отримуючи задоволення від спілкування з природою.
Та про те, що обрав медицину, жодного разу не пошкодував. У своїй спеціальності я завжди тримаюся на належному рівні.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА